П’яте прохання молитви «Отче наш» передбачає світ, в якому існує провина – провина людей проти людей, провина проти Бога; кожна провина стосовно людей певним чином містить у собі порушення правди і любові, протиставляючись у такий спосіб Богові, що є Правдою і Любов’ю. Подолання провини є центральним екзистенційним питанням кожної людини; історія релігії обертається навколо цього питання. Провина викликає відплату; так утворюється ланцюг заборгованостей, в якому прокляття провини дедалі більше зростає і стає неминучішим. Цим проханням Господь каже нам: провину можна подолати лише прощенням, а не відплатою. Бог прощає, тому що любить Свої сотворіння; але прощення може проникнути лише в тих, може діяти лише в тих, хто прощає сам.
Тема прощення пронизує все Євангеліє. Вона трапляється нам на самому початку Нагірної проповіді в новому тлумаченні п’ятої заповіді, коли Господь нам каже: «Коли приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5:23-24). Не примирившись із братом, не можна приступати до Бога; випередити його в жесті примирення, вийти йому назустріч є передумовою правильного почитання Бога. При цьому пам’ятатимемо, що Сам Бог, знаючи, що ми, люди, з Ним не примирені, проламав Свою божественність, щоб підійти до нас, нас зі Собою помирити. Пам’ятатимемо, що Він перед тим, як подарувати нам Євхаристію, схилив коліна Свої перед учнями Своїми та омив їхні ноги, очистив їх Своєю смиренною любов’ю. У центрі Євангелія за Матеєм (Мт. 18:23-35) є притча про немилосердного слугу: його, що був високим царським сатрапом[1], звільнено від неймовірного боргу в 10 тис. талантів; сам він не готовий звільнити іншу особу від порівняно сміхотворної суми в 100 динарів: що б ми один одному не прощали, все є мізерним порівняно з даром Бога, що прощає нам. Врешті-решт, ми чуємо просьбу Ісуса зі Свого хреста: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23:34).
Якщо намагатися це прохання повною мірою зрозуміти і засвоїти, то нам слід ступити ще один крок і спитати: що ж це таке, прощення? Що тут відбувається? Провина є дійсністю, об’єктивною силою, вона призводить до руйнування, яке слід подолати. Тому прощення має бути більшим за ігнорування, просте бажання забути. Провину треба проаналізувати, зцілити і тільки так подолати. Прощення дещо коштує – насамперед тому, хто прощає: він мусить подолати заподіяне йому зло в собі, всередині себе немовби спалити і при цьому самого себе оновити, залучаючи у цей процес перетворення, внутрішніх очищень і іншу особу, винну, так що обоє шляхом страждань і перемоги над злом стають новими. Тут ми стикаємося з таїнством Хреста Христового. Але насамперед ми стикаємося з обмеженням нашої сили зцілення, перемагання зла. Ми стикаємося з більшою силою зла, опанувати яку тільки нашими силами ми не в змозі. Райнгольд Шнайдер каже про це: «Зло живе в тисячократних формах; воно займає баштовий карниз влади… воно терзає з безодні. Любов існує тільки в однині: це Твій Син» (цит. вид., с. 68).
Думка про те, що прощення образи, зцілення людей зсередини коштувало Богові смерті Його Сина, стала сьогодні нам дуже чужою: і хоча Господь «наші недуги взяв на Себе, ніс на Собі наші болі», що Він «був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші», що ми «Його ранами вилікувані» (Іс. 53:4-6), ми сьогодні вже не даємо себе просвітлювати. Цьому протистоїть, з одного боку, примітивізація зла, за яким ми ховаємося, використовуючи жахіття недавньої людської історії як незаперечного контраргументу проти твердження про існування доброго Бога та на користь твердження про знеславлення Ним Свого власного сотворіння, людини. Але на перешкоді розумінню великого таїнства Прощення стоїть і наш образ індивідуалістичної людини: нам вже не сила осягнути заступництва, тому що, на нашу думку, кожна людина живе завдяки самій собі, в своєму обмеженому світі; ми втратили здатність бачити глибоку взаємопов’язаність усіх наших життів, приєднання нашого спільного буття до буття Єдиного, Сина, що став людиною. Роздумуючи про розп’яття Христа, ми змушені будемо ці питання поглибити.
Поки що може бути достатньо однієї думки кардинала Джона Генрі Ньюмена, який одного разу сказав, що хоча Бог міг створити цілий світ з нічого одним словом, але провину та страждання людей Він зміг здолати лише увійшовши в людську історію Сам, ставши страждаючим у Своєму Власному Сині, що ці гріхи поніс і подолав їх відданням Себе Самого. Подолання провини вимагає зусиль серця, більше того, зусиль усього нашого єства. Та й цих зусиль не досить, оскільки досягти мети можна лише в єдності з Тим, Хто взяв на Себе всі наші гріхи.
Просьба про прощення є більш ніж моральним закликом. Воно ним і є. І, будучи таким закликом, воно щодня від нас чогось вимагає. Але в своїй найбільшій глибині – як і інші прохання – воно є христологічною молитвою. Воно нагадує нам про Того, Хто задля прощення, задля відкуплення вини добровільно прийняв на Себе тягарі людського буття і смерть на Хресті. Тому воно закликає нас насамперед до вдячності за те, а тоді й для того, щоб мати можливість із Ним зло навертати любов’ю, нею його перетерпіти. І коли ми щодня відчуваємо нестачу своїх сил, постійне входження нас самих у цю заборгованість, то воно дарує нам велику втіху від того, що наше прохання укрите в силі Його любові і з нею, завдяки їй та в ній усе ж може стати силою зцілення.
Із книги Йосифа Рацінґера (Папи Бенедикта XVI) «ІСУС З Назарету»
